українською внизу

Nazar: „Durch den Kriegsausbruch musste ich schneller erwachsen werden.“

Der siebzehnjährige Nazar stammt aus der Stadt Mykolaiv, die im Süden der Ukraine in der Nähe vom Schwarzen Meer liegt. Die Stadt mit einer halben Million Einwohnern ist bekannt für ihre Häfen, über die ukrainisches Getreide in andere Länder exportiert wird. Und das Meer selbst wurde zu einer Bedrohung für die Bewohner dieser Region, von der aus der russischen Armee ihre Offensive begann. Die Stadt leistete jedoch Widerstand und verhinderte, dass die Invasoren noch weiter ins Landesinnere und nach Westen entlang der Küste vordrangen.

Wie die meisten Ukrainer hatte auch Nazars Familie, zu der neben ihm zwei jüngere Kinder gehören, nicht mit einem russischen Angriff gerechnet. Doch bereits in den ersten Tagen der russischen Offensive waren in Mykolaiv Explosionen zu hören – die Russen schossen mehrere Raketen auf den Militärflugplatz. Militärflugplatz.
In der Stadt brach Panik aus. Die Menschen kauften Medikamente und Lebensmittel, doch selbst Brot war schwer zu bekommen. Die Situation verschlechterte sich von Tag zu Tag. Aufgrund der ständigen Alarme und der regelmäßigen Einschläge mussten wir uns immer mehr verstecken – in einem kleinen Keller oder mitten im Haus. Die Lebensmittel gingen zur Neige – sowohl die persönlichen Vorräte als auch die Vorräte in den Geschäften. Der Einschlag einer Bombe im Nachbarhof war der entscheidende Moment, der die Familie dazu zwang, ihr Zuhause und ihre Heimatstadt zu verlassen.

Am 4. März, dem Geburtstag des jüngsten Sohnes, wagte die Familie das Land zu verlassen. Sie nahmen nur wenige Dinge mit – das Nötigste, denn auch Haustiere wurden mitgenommen. Doch selbst der Weg aus der Stadt erwies sich als schwierig. An diesem Tag begannen die Russen ihren Angriff auf die Stadt von Cherson aus. Vor ihren Augen wurde die Brücke gesperrt, über die Nazar und seine Eltern in die Nachbarregion aufbrechen wollten. Vor allem hatten alle Angst, dass die Brücke gesprengt werden könnte und sie einen anderen Weg suchen müssten. Aber die Lage beruhigte sich, es war noch möglich sie zu überqueren.

Dank der Empfehlungen von Freunden entschieden sie sich für Deutschland, wohin die Reise 9 Tage dauerte. All diese Tage war Nazars Mutter die einzige, die das Auto fuhr. Für die Frau wurde es zu einer harten Belastungsprobe, da sie zum ersten Mal eine solch lange Strecke mit dem Auto zurücklegen musste. Den ganzen Tag fuhren sie in die Nachbarregion, dann an die rumänische Grenze, von da aus nach Ungarn und danach in die Tschechische Republik. Glücklicherweise wurden sie in Deutschland, und zwar in Aalen, bereits erwartet. 

Zu der Zeit besuchte Nazar die 9. Klasse und bereitete sich auf die Aufnahmeprüfungen in die Eisenbahnfachschule vor. Die Schule musste Nazar im Online-Modus beenden. Bereits in Deutschland erfuhr Nazar, dass seine Schule durch eine russische Rakete zerstört wurde und in kurzer Zeit darauf auch die Nachbarschule, die nicht weit von seinem Zuhause entfernt war. Zu dieser Zeit blieben nur wenige von Nazars Klassenkameraden in der Stadt, die meisten gingen ins Ausland oder in die sichereren Regionen der Ukraine.

Von den ersten Tagen an begann Nazar, sich aktiv an die deutsche Gesellschaft anzupassen: Er lernte die Sprache und fand neue Freunde. Und er hat dadurch eine Aufgabe an seiner Schule bekommen. In der 8. Integrationsklasse, in welche der Junge eingeteilt wurde, war er der einzige Ukrainer.

„Es waren nur Leute da, die weder Russisch noch Ukrainisch sprachen“, erinnert sich Nazar. „Ich hatte ein paar Grundkenntnisse in Englisch. Es hat mir geholfen, mit einigen Klassenkameraden und Lehrern zu kommunizieren, aber es reichte immer noch nicht aus. Deshalb habe ich angefangen, Deutsch zu lernen, um deutschsprachige Freunde zu finden. Später kamen immer mehr ukrainische Kinder in unsere Klasse. Und ich habe ihnen bereits geholfen: mit Lehrern zurechtzukommen, Formulare im Sekretariat auszufüllen. Als ich diese Schule abschloss, erhielt ich dafür eine Anerkennungsurkunde.”

Gleichzeitig wiederfuhren Nazar in der Schule solchen Dinge wie Mobbing durch andere Teenager und politischen Konfrontationen. Dies hinderte den Jungen jedoch nicht daran, die Sprache gut zu lernen, mit dem Lernstoff Schritt zu halten und ein zusätzliches Jahr in der Schule zu vermeiden. Er wurde in die Berufsschule aufgenommen und suchte nach einer Möglichkeit, eine Berufsausbildung zu erhalten.

Es brauchte Zeit, das deutsche Bildungssystem zu verstehen.

„Man muss viele Schritte gehen, um ein Ziel zu erreichen“, sagt Nazar. „Zuerst wollte ich eine Ausbildung machen. Ich fing an, nach Ausbildungsplätzen zu suchen. Ich habe persönlich Unternehmen besucht und mich erkundigt. Insgesamt habe ich mehr als 10 Firmen besucht und etwa 30 E-Mails verschickt. Alle Ausbildungsplätze waren jedoch schon belegt. Ich konnte nicht zurück zu meiner Schule um die deutsche Mittlere Reife nachzuholen, weil ich aufgrund meines Alters dort nicht mehr passend war. Manchmal war es psychisch sehr schwierig, ich fühlte mich antriebslos und frustriert. Aber jetzt besuche ich die Technische Berufsschule und das eröffnet mir einige Perspektiven für die Zukunft. Außerdem möchte ich parallel zur Schule ein B1-Zertifikat erwerben und bereite mich jetzt aktiv darauf vor.“

Die beste Motivation für Nazar, zu studieren und sich anzupassen, ist der Aufenthalt in Deutschland. „Ich habe mich schon an Deutschland gewöhnt“, sagt er. „Ich fühle mich hier sicherer und generell wohler. Ich habe hier bereits Freunde. Ja, manchmal fehlt die Kommunikation mit meinen ukrainischen Freunden. Aber ich verstehe, wofür ich mich so sehr bemühe – ich möchte hier ankommen und für die deutsche Gesellschaft nützlich sein.“

Назар: “Війна змусила мене подорослішати”

Сімнадцятирічний Назар приїхав з Миколаєва, що знаходиться на півдні України біля Чорного моря. Місто-напівмільйоник відоме своїми портами, через які здійснюється експорт українського зерна в інші країни. І саме море стало для мешканців цього регіону загрозою, звідки російська армія почала свій наступ. Проте місто встояло, й навіть більше – не допустило того, аби загарбники просунулися далі, вглиб країни та на захід по узбережжю до Одеси і далі. 

Як і більшість українців, родина Назара, в якій крім нього ще двоє молодших дітей, не очікувала нападу Росії. Але вже в перші дні російського наступу в Миколаєві було чутно вибухи – росіяни скинули декілька ракет на військовий аеродром. В місті розпочалася паніка, люди скуповували ліки та продукти, навіть хліб купити було складно. З кожним днем ситуація загострювалася. Через постійні повітряні тривоги та періодичні прильоти все більше часу доводилося ховатися у маленькому підвалі чи посеред будинку. Закінчувалася їжа – як особисті запаси так і поставки в магазинах. Та вирішальною точкою, що змусила родину покинути рідний будинок та рідне місто, став приліт снаряду у двір сусіда. 

4 березня в день народження молодшого сина родина наважилася поїхати. Речей взяли небагато – найнеобхідніше, бо вивозили ще й домашніх улюбленців. Та навіть вибратися з міста виявилося непросто. Саме в цей день росіяни почали наступ на місто зі сторони Херсону. Міст, через який Назар з батьками планували виїхати до сусідньої області,  був піднятий в них на очах. Найбільше всі боялися, що його зруйнують вибухівкою і доведеться шукати інший шлях. Але все вгамувалося, виїхати таки вдалося. 

Завдяки рекомендаціям знайомих обрали Німеччину, шлях до якої склав 9 днів. Всі ці дні за кермом авто, на якому вони рухалися, була мати Назара. Для жінки це стало нелегким іспитом на витривалість, бо долати такий довгий шлях на авто доводилося вперше. Весь день вони їхали до сусідньої області, далі – румунський кордон, Угорщина та Чехія.  На щастя в Німеччині, й саме в Аалені, їх вже очікували. 

В той період Назар вчився в 9 класі та готувався до вступу в залізничний коледж. Закінчувати школу доводилося вже в онлайні. Вже знаходячись в Німеччині Назар дізнався, що його школу зруйнувала російська ракета, а разом із нею і сусідню, що знаходилася неподалік від дому. На той період в місті залишилося лише кілька однокласників Назара, більшість – виїхали закордон чи в більш спокійні регіони України. 

З перших днів Назар розпочав активну адаптацію в німецькому суспільстві: вивчав мову, знаходив нових друзів. Одразу влаштувався до Шилершуле. В інтеграційному 8 класі, куди направили хлопця, був єдиним українцем. 

“Навкруги були люди, що не розмовляли ані російською, ані українською, – згадує Назар. – Я мав якісь ази англійської мови. Це допомогало в спілкуванні з деякими однокласниками і вчителями, але все одно цього було замало. Тому я почав посилено вчити німецьку та знаходити саме німецькомовних друзів. Пізніше до нашого класу вже почали приєднуватися ще і українські діти. І я вже допомагав їм в різних питаннях: порозумітися з викладачами, розбиратися з документами в секретаріаті. Коли я закінчив цю школу, отримав грамоту-подяку за це”.

При цьому в школі Назар зіткнувся й з такими явищами, як булінг серед підлітків та політичні протистояння. Й це стосувалося не лише самого Назара, але й інших українських підлітків. При чому це не завадило хлопцеві добре вивчити мову, наздогнати програму та уникнути зайвого року в школі. Він вступив до Беруфшуле та почав шукати можливість отримати професійну освіту. На те, аби розібратися з німецькою освітньою системою, знадобився час.

“Треба зробити дуже багато кроків, аби досягти якоїсь цілі, – говорить Назар. – Спочатку я хотів піти на аусбілдунг (професійне навчання), почав шукати місця. Я особисто ходив по фірмах, все розпитував. Загалом я побував більше ніж в 10 фірмах та відправив близько 30 імейлів. Все вже було зайнято. В Шилершуле я вже не міг повернутися, щоб отримати атестат німецької загальної освіти бо не підходив туди вже за віком. Іноді було дуже складно морально, руки опускалися. Але зараз я навчаюсь в технічній школі і це відкриває деякі перспективи для мене в подальшому. Плюс паралельно із школою я хочу отримати сертифікат B1 і зараз активно готуюся до цього”. 

Кращим стимулом навчатися та адаптуватися для Назара є прагнення залишитися в Німеччині. “Я вже звик тут, – розповідає він. – Тут я почуваюся у безпеці, і взагалі більш комфортно. В мене тут вже є друзі. Так, іноді не вистачає спілкування з нашими, українськими товаришами. Але я розумію задля чого я прикладаю стільки зусиль: я хочу знайти тут себе й бути корисним для німецького суспільства”.