українською внизу

Nataliia und Andrii Hlushchenko „Vom alten Leben ist nichts mehr übrig“

Die Familie von Nataliia und Andrii Hlushchenko kam letzten Sommer nach Deutschland. Vor dem Krieg wohnten sie in der Stadt Irpin in der Region Kiew. Die Bombardierung dieser Stadt begann gleich zu Kriegsbeginn. Doch anders als der benachbarte Ort Butscha war Irpin nicht von den Russen besetzt. Allerdings erlitt die Stadt gerade durch die Eroberungsversuche erhebliche Zerstörungen: Mehr als 100 Häuser wurden völlig zerstört, 1.000 beschädigt (das sind 70 Prozent der Gesamtzahl).

Andrii und Nataliia erlebten den Beginn des Krieges mit ihren beiden Töchtern zu Hause. In den letzten Monaten vor dem Krieg wurde im Bekanntenkreis viel über einen möglichen Krieg gesprochen, aber niemand dachte ernsthaft darüber nach und niemand packte einen „Notfall-Koffer“ mit den wichtigsten Dingen. Darüber hinaus erkrankte Andriis Mutter, die in Butscha lebte: sie erkrankte kurz nach einer Operation schwer an Covid-19, brauchte Bettruhe und intensive Pflege.  Nataliia und Andrii waren jedoch von den ersten Kriegstagen an nicht in der Lage, sie zu pflegen – zunächst ließen ukrainische Soldaten keinen mehr nach Butscha durch, dann war die Stadt besetzt. Glücklicherweise lebte Andriis Onkel in Butscha, der sich um die Mutter kümmern konnte. 

Während der einmonatigen Besatzung von Butscha blieben Irpin und Butscha ohne Strom, Wasser, Gas und Telefonverbindung, und ihre Bewohner verbrachten viel Zeit in Luftschutzbunkern. Es gab keine Informationen über sogenannte „grüne Ausreise-Korridore“, daher versuchten die meisten, nicht weit weg von ihrem Haus zu sein. Hlushchenkos Familie hatte etwas mehr Glück – sie lebte nur zehn Tage unter dem Bombenangriff. Doch in diesen Tagen konnten sie miterleben, wie ihre geliebte Stadt in Schutt und Asche gelegt wurde – das Nachbarhaus, in dem Menschen starben, brannte vor ihren Augen.

Die Familie Hlushchenko erfuhr durch Zufall von einer Möglichkeit, Irpin zu verlassen – der „Grüne Korridor“ wurde von einer örtlichen evangelischen Gemeinde organisiert. Der genaue Zeitpunkt des Korridors war im Voraus nicht bekannt. Als der Korridor geöffnet wurde, um die Stadt zu verlassen, hatte die Familie nur 15 Minuten Zeit, zu packen. Allen Ängsten zum Trotz packten sie schnell, fuhren durch die ganze Stadt und schlossen sich einer Kolonne an. Und schon bald befanden sie sich in einer etwas sichereren Region.

Dank ihren Bekannten fand die Familie mehrere Möglichkeiten für eine vorübergehende Unterbringung und blieb auch einige Monate in Czernowitz, wo sie von der Familie eines Priesters aufgenommen wurde. Eines Tages erhielten sie eine Nachricht, dass ihr Haus brannte, denn an diesem Tag bombardierten russische Truppen Irpin mit Phosphorbomben, was zu schrecklichen Bränden führte. Glücklicherweise wohnte zu diesem Zeitpunkt niemand mehr in dem Haus, sodass es keine Opfer gab. Doch das Feuer war so stark, dass das ganze neunstöckigen Gebäude ausbrannte. Folgen des Brandes sah das Ehepaar Hlutschenko einige Wochen später mit eigenen Augen, als russische Truppen das Gebiet der Region Kiew bereits verlassen hatten.

„Wir wohnten im ersten Stock, und die Phosphor-Rakete traf die oberen Stockwerke“, sagt Nataliia. „Das Feuer zerstörte einfach nach und nach alle Stockwerke von oben bis unten. Möbel, Haushaltsgeräte – einfach alles in der Wohnung brannte nieder. Der größte Verlust für uns war die riesige Bibliothek, die von mehreren Generationen der Familie meines Mannes gesammelt wurde, und die Familienfotos. Von unserem alten Leben ist uns nur noch das geblieben, was wir mitgenommen hatten, als wir überstürzt flohen. Aber das Wichtigste ist, dass wir alle am Leben sind.“

Das Zuhause war verloren gegangen und ein weiterer Aufenthalt in Czernowitz war nicht mehr möglich. Daher dachte die Familie über einen Umzug ins sichere Ausland nach. Über das Internet lernten sie Thomas kennen, der sie zu sich nach Hause in die Stadt Hüttlingen einlud. So kam die Familie Hlushchenko nach Deutschland.

Hier kamen sie zur Ruhe, erholten sich von den Strapazen der vergangenen Wochen, die sie erlebt hatten, und gewöhnten sich allmählich an ihr neues Leben an. Die jüngste Tochter, Vira, machte in Hüttlingen ihren Schulabschluss, die älteste, Anna, lernte Deutsch in einem Deutschkurs. Nataliia fand fast sofort einen Job – sie ist vom Beruf Erzieherin, daher war ihr Beruf gefragt. Die schwierigste Anpassung fällt Andrii zu – aufgrund einer schweren Krankheit.

„Ich habe erhebliche Gedächtnisprobleme“, sagt Andrii. „Nach den epileptischen Anfällen kann ich einige Ereignisse und sogar Menschen vergessen, die ich kürzlich getroffen habe. Dadurch entstehen für mich Hindernisse beim Deutschlernen – nach einer Weile vergesse ich einfach alles, was ich gelernt habe.“

Jetzt lebt die Familie von Tag zu Tag, ohne langfristige Pläne für die Zukunft zu schmieden. An eine Rückkehr nach Hause denken sie jedoch nicht, denn es gibt kein Zuhause, wohin sie zurückkehren können. Nachdem sie einen schwierigen Weg zurückgelegt hatten, begannen sie, sich gegenseitig mehr zu schätzen und zu unterstützen. Darüber hinaus erhielten sie auf ihrem Weg viel Hilfe – sowohl in der Ukraine als auch in Deutschland, fanden neue Freunde und haben wieder angefangen an Wunder zu glauben.

Наталія и Андрій Глущенко “Від старого життя нічого не лишилося”

Родина  Наталії та Андрія Глущенко приїхала в Німеччину літом 2022 року. До війни вони жили в місті  Ірпінь Київської області. Бомбардування в цьому місті  розпочалися майже одразу. На противагу сусідній Бучі,Ірпінь не був окупований російськими солдатами. Проте він  зазнав значних руйнувань саме через спроби його захопити: більше 100 будинків знищені повністю, 1000 – пошкоджено (це 70 відсотків від загальної кількості).

Початок повномасштабного вторгнення Андрій та Наталія з двома доньками зустріли вдома. В останні місяці серед їхніх знайомих було багато розмов про можливість війни, проте всерйоз про це ніхто не думав та “тривожні валізки” з найважливішими речами не збирав. До того ж напередодні мати Андрія, що жила в Бучі, перенесла важку операцію, захворіла на Ковід-19 та потребувала постільного режиму та особливого догляду. Проте вже з перших днів війни навідувати її Наталія та Андрій не змогли – спочатку до Бучі не пропускали українські солдати, потім місто потрапило в окупацію. На щастя поруч з матір’ю Андрія жив його рідний дядько, який взяв на себе всі турботи по догляду за нею. 

Протягом місяця окупації Бучі обидва міста залишилися без електроенергії, водопостачання, газу та зв’язку, а їхні  мешканці багато часу проживали в бомбосховищах. Інформації про “зелені коридори” не надходило, тому більшість  намагалися далеко від дома не відходити. Родині Глущенко пощастило трохи більше – в умовах бомбардувань вони прожили лише 10 днів. Але за ці дні вони встигли побачити, як їх улюблене місто перетворюється на руїни – сусідній будинок, в якому загинули люди, згорів в них на очах. 

Про можливість виїхати з Ірпеня родина Глущенко дізналася випадково – “зелений коридор” організувала одна з місцевих протестантських церков. Точний час проведення коридору був заздалегідь невідомий. Коли їм зателефонували та запропонували евакуюватися з міста, родина Андрія мала лише 15 хвилин на збори. Попри усілякі страхи вони швидко зібралися, проїхали через все місто та приєдналися до колони. Та невдовзі опинилися у відносній безпеці. 

Завдяки колу добрих знайомих родина знайшла кілька варіантів тимчасового житла, а також на пару місяців зупинилася в Чернівцях, де їх прийняла багатодітна родина місцевого священнослужителя. В один з днів вони отримали звістку, що горить їх будинок – в цей день російські війська обстріляли Ірпінь фосфорними бомбами, що спричиняли значні пожежі. На щастя, на той час в будинку вже ніхто не жив, тому обійшлося без жертв. Але пожежа була настільки сильною, що в дев’ятиповерховому будинку вигоріло все. Подружжя Глущенко побачили наслідки пожежі на власні очі через кілька тижнів, коли російські війська вже покинули територію Київської області. 

“Ми жили на першому поверсі, а ракета влучила в верхні поверхи, – розповідає Наталя. – Пожежа просто поступово знищила всі поверхи зверху донизу. Меблі, техніка – згоріло просто все, що знаходилося в квартирі. Особливо шкода величезну бібліотеку, яку збирали кілька поколінь мого чоловіка, та фотографії. Від старого життя в нас залишилося лише те, що ми взяли з собою, коли виїжджали. Але найголовніше, що всі ми живі”. 

Житло зіпсоване, а залишатися далі в Чернівцях змоги не було. Тому родина замислилась про переїзд за кордон. Завдяки інтернету вони познайомилися з Томасом, що запросив їх до себе в місто Хютлинген. Таким чином невдовзі родина Глущенко виїхала до Німеччини. 

Тут вони почали приходити в себе, потроху забувати пережиті труднощі, адаптуватися. Молодша донька Віра закінчила школу в Хютлінгені, старша Анна – вивчає німецьку на курсах. Наталія майже одразу знайшла роботу – за фахом вона вихователька, тому її професія виявилася затребуваною. Найважче адаптація дається Андрієві – через серйозну хворобу.

“Я маю значні проблеми з пам’яттю, – розповідає Андрій. – Після приступів я можу забувати якісь події і навіть людей, з якими нещодавно познайомився. Це створює перешкоди для мене у вивченні німецької – через якийсь час я просто забуваю все, що вивчив”.

Зараз родина живе сьогоднішнім днем, не будуючи довготривалих планів на майбутнє. Проте про повернення додому не думають, бо повертатися нема куди. Пройшовши важкий шлях, вони почали більше цінувати один одного та підтримувати. До того ж на своєму шляху вони отримали неабияку допомогу – як в Україні, так і в Німеччині, знайшли нових друзів та знову повірили в диво.