українською внизу

Jurii – „eine riesige, lebendige Stadt wurde grau und düster“

Jurii kam im letzten Jahr mit seiner Frau nach Oberkochen. Sie stammen aus der Stadt Zmiiw in der Region Charkiw. Seit den ersten Tagen des Krieges geriet die Stadt Charkiw, die sich nur 30 km entfernt von Juriis Heimatsstadt Zmiiw befindet, unter schweren Beschuss der russischen Armee und erlitt erhebliche Zerstörungen. Die meisten Raketen kamen aus Belgorod in Russland. Mit einem gemeinsamen Grenzverlauf hatten diese beiden Städte einst gut miteinander koexistiert, und die Menschen überquerten die Grenze nicht nur für Besuche, sondern auch für Bildung und Arbeit. Daher erwartete die Bevölkerung aus Charkiw keine Bombardierung von dieser Seite. 

Für Jurii begann der 24. Februar 2022 wie ein ganz normaler Tag – er stand früh auf und fuhr zur Arbeit. Aber der Arbeitstag endete früher wie geplant – aufgrund des verhängten Kriegsrechts schloss das Unternehmen, in dem er als Zimmermann arbeitete, ab diesem Tag vorübergehend. Er musste nach Hause zurückkehren und das möglichst schnell, denn es wurde angekündigt, dass der öffentliche Verkehr nur bis zum Mittag aufrechterhalten werden könnte. Erst auf dem Weg nach Hause bemerkte Juri die Veränderungen um sich herum – fast leere öffentliche Verkehrsmittel, das Fehlen von Taxifahrern in der Stadt und riesige Schlangen an den Banken, Supermärkten und Apotheken. Statt wie sehr viele in seiner Umgebung, die in Panik ausbrachen, entschloss Jurii, zunächst einmal abzuwarten, wie es weiter gehen würde. Etwas später riefen ihn seine Töchter, die bereits seit langer Zeit in Deutschland lebten, an, und luden ihn und seine Frau zu einem „kurzen“ Besuch nach Deutschland ein, um ihre Enkelkinder zu sehen. 

“Wir waren vier Tage unterwegs”, erzählt Jurii. “Zuerst fuhren wir von Charkiw nach Lwiw mit dem Zug. Wir wussten nicht einmal, ob ein Zug fahren würde. Es gab keinen Fahrplan, Informationen über Züge wurden erst bekannt, wenn die Züge ankamen. Es war genau zur Hauptausreisezeit, also war der Zug völlig überfüllt: die Gänge waren voll, die Abteile auch. Der Zug fuhr lange und hielt ständig an, das Licht wurde ausgeschalten. In Lwiw mussten wir anhalten. Zum Glück kannten die Töchter jemanden, der uns aufnahm. Am Morgen fuhren wir nach Polen und dann nach Deutschland. Hier wurden wir bereits von den Kindern erwartet.”

Nach ihrer Ankunft in Deutschland befanden sich Jurii und seine Frau in den fürsorglichen Händen ihrer Kinder und Enkelkinder, die sich um alle Fragen bezüglich der Dokumente und der Wohnungssuche kümmerten. Jurii selbst zog die Möglichkeit, lange in Deutschland zu bleiben, erst nicht in Betracht – zu Hause gab es zu viel zu tun. 

Inzwischen verschärfte sich die Situation in der Region Charkiw. Die russische Armee rückte von mehreren Seiten vor, zerstörte Gebäude, Infrastruktur und tötete Menschen. Das Leben in Charkiw war gelähmt, und die Menschen, die blieben, mussten die meiste Zeit in Schutzräumen verbringen. 

Die Rückkehr nach Hause war sinnlos, und Jurii und seine Frau begannen sich in Deutschland einzuleben. In der Ukraine hatte Jurii auch nach seinem Ruhestand weitergearbeitet. Im Alter von 70 Jahren konnte er es nicht ertragen, untätig zu sein, und auch in Deutschland fand er eine Beschäftigung, indem er Zeitungen austrug. 

“Ich kann nicht ständig zu Hause sitzen”, sagt Juri. “Wir sind es gewohnt zu arbeiten. Und jetzt, in diesem Alter, möchte man besonders nützlich sein. Zu Hause hatten wir einen großen Garten, und die meiste Zeit verbrachten wir dort. Hier helfen wir unseren Töchtern und Nachbarn, wenn sie darum bitten. Und wenn es Nichts zu tun gibt, gehe ich spazieren und erkunde die Gegend, ich habe fast alles schon erkundet.” 

Aufgrund seiner schlechten Gesundheit musste er jedoch seine Arbeit aufgeben. Vor kurzem hatte Juri eine Herzoperation. Die Notwendigkeit eines chirurgischen Eingriffs wurde zufällig bei einer Vorsorgeuntersuchung festgestellt. Die deutsche Medizin beeindruckte ihn sehr – die Operation verlief schnell und schmerzlos. Jetzt muss er sich jedoch vor übermäßiger Belastung zurückhalten und auf seine Gesundheit achten. 

Die größte Herausforderung bei der Anpassung ist die deutsche Sprache, die Juri alleine zu lernen versucht. Aber selbst diese Barriere hindert ihn nicht daran, neue Bekanntschaften unter den örtlichen Bewohnern zu schließen. Juri bemerkt jedoch, dass die meisten seiner Altersgenossen sich nie an das neue Land gewöhnen konnten und schließlich zurückkehrten. 

Die Sehnsucht nach zuhause zwang Jurii im letzten Jahr, seine Heimat und seine Heimatstadt zu besuchen. 

“Es ist hier in Deutschland sehr gut”, teilt der Mann seine Eindrücke. “Und um ehrlich zu sein, es gibt nichts zu bemängeln. Aber trotzdem, dort ist nicht nur das Haus, sondern unser ganzes Leben. Deshalb wollte ich so sehr nach Hause. Und ich bin gegangen. Aber dort hat sich alles verändert. Ich kam nach Charkiw. Früher war es immer so lebhaft und voller Menschen. Aber jetzt ist die Stadt irgendwie grau, die Menschen sind alle ängstlich und düster. Ich war eine Woche dort und bin dann nach Deutschland zurückgekehrt.”

Юрій – величезне яскраве місто стало сірим та похмурим

Юрій з дружиною в минулому році приїхав в Оберкохен із міста Зміїв Харківської області. З перших днів війни Харків, що знаходиться в 30 км від цього міста, попав під сильні обстріли російської армії та зазнав значних руйнувань. Більшість ракет летіла з російського Бєлгорода. Маючи спільний кордон, колись ці два міста добре співіснували, а люди вільно перетинали його не тільки для відвідування гостей, а й для поїздок на навчання чи роботу. Тому мешканці Харкова не очікували загрози бомбардувань з цього боку.

Свій ранок 24 лютого 2022 року Юрій згадує як звичайний – прокинувся рано та поїхав на роботу. Але робочий день не тривав довго  – через введення воєнного стану фірма, де він працював теслярем, вирішила тимчасово закритися.  Йому довелося швидко повертатися додому, оскільки в місті анонсували, що громадський транспорт працюватиме лише до обіду. Лише дорогою додому Юрій помітив зміни навкруги – транспорт був практично порожнім, таксисти зникли з міста та усюди були величезні черги в банки, супермаркети та аптеки. Однак Юрій, навпаки, суспільній паніці не піддався, вирішив зачекати, щоб побачити наслідки. 

Згодом Юрій отримав телефонні дзвінки від своїх доньок, які вже давно живуть в Німеччині, і це стало приводом “ненадовго” вирушити відвідати дітей та онуків.

“Ми добиралися 4 дні, – розповідає Юрій. – Спочатку їхали з Харкова потягом на Львів. При чому ми навіть не знали, чи буде потяг. Розкладу не було, про потяги ставало відомо вже по факту їхнього прибуття. Якраз був самий пік, коли люди виїжджали, тому потяг був абсолютно переповнений: проходи були заповнені людьми і тамбури також. Ми з дружиною сиділи в різних кінцях вагону, але це ще добре, що так. Потяг їхав довго, постійно зупинявся, вимикали світло. У Львові довелося затриматися. Добре, що в доньки був знайомий, що нас прийняв. Вранці ми вирушили до Польщі і далі до Німеччини, де нас зустріли діти”.

По прибуттю в Німеччину подружжя опинилося в турботливих руках дітей та онуків, що взяли на себе всі питання щодо документів і пошуку житла. Та всерйоз ймовірність надовго залишитись в Німеччині Юрій не сприймав – вдома залишилася купа справ.

Тим часом ситуація в Харківській області загострювалася. Російська армія посунула з кількох сторін, знищуючи будинки, інфраструктуру, вбиваючи людей. Життя в Харкові було паралізоване, а люди, що лишилися, більшість часу мали переховуватись в укриттях.

Їхати назад не було сенсу, тому Юрій з дружиною почали адаптацію в німецькому суспільстві. В Україні навіть після виходу на пенсію чоловік продовжував працювати. У свої 70 років він не міг сидіти без діла, і в Німеччині він знайшов роботу на пошті розносити рекламу.

“Я не можу постійно вдома сидіти, – розказує Юрій. – Ми звикли працювати. А зараз, в такому віці, особливо хочеться бути корисним. Вдома город був великий, весь вільний час там були. Тут також донькам допомагаємо, сусідям, коли вони просять. А як нема що робити, то ходжу місцевість вивчаю, тут майже все вже обійшов”.

Проте через стан здоров’я роботу довелося покинути. Нещодавно Юрій мав операцію на серці. Необхідність операційного втручання виявилася випадково – на профілактичному огляді. Німецька медицина приємно вразила чоловіка – операція пройшла швидко та безболісно. Але зараз Юрію доводиться берегти себе від надмірного фізичного навантаження і більше турбуватися про своє здоров’я.

Найскладніше в адаптації – це німецька мова, яку чоловік намагається вивчити самотужки. Та навіть цей бар’єр не заважає чоловікові заводити нові знайомства серед місцевих мешканців. Проте Юрій зазначає, що більшість його знайомих старшого покоління  так і не змогли звикнути до нової країни та повернулися назад в Україну. 

Туга за домом в минулому році таки змусила й Юрія провідати Батьківщину та рідне місто. 

“Тут, в Німеччині, дуже добре, – ділиться враженнями чоловік. – Й чесно кажучи немає до чого причепитися. Але все ж таки там не тільки хата, там все наше життя. Тому дуже хотілося додому. І поїхав. А там все змінилося. Приїхав до Харкова. Раніше там завжди було так жваво, багатолюдно. А тут місто стало якимось сірим, люди всі якісь налякані, похмурі. Тиждень побув там та повернувся до Німеччини”.